понеділок, 22 серпня 2016 р.

alive

Насамперед хочу вибачитись, що надовго пропала з блогосфери. З квітня по тепер відбулося дуже багато різних речей, як прекрасних, так і сумних. Тепер, коли мій мозок повернувся на свою колію, я можу знову писати і фотографувати, за чим дуже скучала.

Поки вітер наганяє хмари (от би грозові), я хочу поговорити про те, як важливо відчувати себе живим, to feel alive. Не знаю, чи була така потреба в людей 500-2000 років тому, чи було таке поняття взагалі, але сьогодні воно актуальне і постійно зринає у піснях, статусах вк, хештегах в інстаграмі, в інших текстах. Може бути, що це відчуття затупилося через розкришеність людини на віртуальну і реальну сфери. Можливо й те, що через поспіх і стреси людина втрачає тісний контакт із зовнішнім світом, відчуття тут-і-зараз, відчуття причетності до цього світу в цей самий момент, на розі вулиці Х, де пахне липовим цвітом і загадто гуркотять машини, але повітря приємно-тепле, або ж походжаючи по вже злегка сухій траві, дивлячись на хмари і поїдаючи щойно зірвані сливи, а вітер в той час окутує тебе і далі жене у своїх справах.

Три тижні пройшло з того часу, коли я гуляла Барселоною і весь той день почувалась нереально живою і була вдячна за все. Узагалі, це дуже хороша практика - гуляти містом, звертати увагу на всілякі дрібниці (бо все складається з деталей, як казав учитель малювання), і просто йти і думати про те, за що ми вдячні цьому світові - за родину, за друзів, здоров’я, теплий бриз, за красиву фіолетову медузу у ранковій хвилі (і яка не вжалила, ахаха), за смачну каву вранці, усмішку людини в метро, за розкішного кота на якомусь підвіконні чи за гарний захід сонця (адже лише на Землі такі шикарні хмари і багато кольорів). За гарну пісню, яку щойно почули, за дзвінок близького друга і за корзинку солодкої малини. Чи за кущі малини/смородини, з яких можна зірвати листя і засушити на чай. За класних сусідів, з якими добре влітку влаштовувати барбекю, а восени вечеряти і пити домашнє вино, поки за вікном у темряві моросить дощ.

І після оцих сеансів вдячності за те, що життя нам дає, відчуття відчуженості від світу, дивного абсурду пропадає. Коли на серці світло, дивні думки наче струшуються з мозку і перестають турбувати. Залишається оте улюблене to be alive, справжня зануреність у життя. І вже будучи умиротвореним чистим листком можна думати і планувати щось приємне, надихаюче.
Гарного всім вечора!

понеділок, 28 березня 2016 р.

Кінець зимової сплячки

Весна нарешті прилетіла і в Україну, тож період сплячки і низької енергійності завершується. Учора стояла на балконі вранці в одній піжамі і не змерзла, тому після легкого сніданку взула кросівки і до пізнього вечора ходила, багато ходила. Рекомендується проходити в день 10 000 кроків, а мій смартфон нарахував 30 000 за два дні :)



Після деяких змін в моєму житті, про що напишу коли все устаканиться, моє сприйняття світу дещо змінилося. Відпала необхідність постійно думати про речі, які останні півроку сприймала як зайві. Мозок розвантажився і я стала різко помічати нове, бачити місто зовсім по-інакшому. Якась нова перспектива. Замість неграмотних пістрявих вивісок і дротів на перший план вийшла стара архітектура міста, деталі колон і фронтонів. Коли я гуляла Львовом, намагалась відчути, що кажуть стіни і камені. Виходило це чомусь погано, як і завжди, коли стараєшся щось форсувати. А насправді все виходить як із саторі в Керуака. В найменш урочистий момент до тебе приходить оте, чудове, і від здивування зупиняєшся, сідаєш на голу землю і чудуєшся новому сприйняттю Києва та Чернівців, і що вони не такі вже й задрипані. А як докласти трохи зусиль і напрягти відповідальних осіб, можна самим взяти участь у формуванні ідеальнішого простору міста.
Перед заняттям з фінської я озброїлась камерою, яку давно не витягувала, приготувала чай з липи, яку зібрав дідусь, взула кеди. Вже при перших ста кроках містом відчула, як знову з’являється давно забутий ентузіазм і прагнення. Тепер, коли я сама розчистила свій життєвий час, можна братися до всього того, без чого життя стало б феєричною руїною.

Може не зовсім правильно виносити на загал якість свої травми, та хочеться думати, що я не одна маю проблеми.
Коли вранці телефон будив мене піснею, з якою я асоціюю один із варіантів dream life, я чомусь прилипла головою до подушки, сховала очі від сонця і на повторі думала "навіщо вставати, якщо моє життя не таке ідеальне як я хочу". Через півгодини цього насилля над моїм его я піднялась із ліжка, вимкнула жорстокий смартфон і досі намагаюсь щось зробити із тими неприємними думками. Схоже на те, що вони оголили якийсь важливий аспект мого життя, і я вже другий день намагаюсь продумати свій день так, щоб мені хотілось вставати з ліжка (а не валятись в забутті) і йти робити бажані справи. Все у житті є результатом чогось, і вони залежать від дій, які робляться сьогодні і зараз. Успішний пост, ненаписані слова, фруктовий салат і невивчений фінський відмінок/час теж є результатом.

Тепло, хмарки і сонце все ж перемогли в моїй душі, але краще не заперечувати темні моменти, а проаналізувати їх. Зараз я знову весела дитина, що пише в блозі, умліває від цін на об’єктиви до Нікона, шукає прості чорні Keds, п’є каву з корицею і думає як не спустити тиждень безцільно. Перший-ліпший варіант виходу з цих життєвих ямок є робити добро для навколишнього світу. Один мій друг постановив собі щомісяця робити дуже хорошу справу. За кілька днів я аж присіла від подиву, що давно закинула цей принцип. Можливо, тому в моїй голові так багато монстрів зараз, тому я знайшла собі невеличку нішу для корисної і безкорисливої діяльності і потроху в ній працюю. Як отримаю пристойні результати, обов’язково відгукнуся про цей метод терапії. Не тільки брати, але й віддавати щось світові.

вівторок, 8 березня 2016 р.

позащоденникове

Вам знайоме таке відчуття, коли думаєш, що ось треба пережити даний момент, ще тиждень, місяць, і тоді настане час свободи, гарного настрою, здоров’я, побачень з друзями, теплих безтурботних вечорів? Закінчаться семінари, перестане боліти щось там, будуть гроші і повітря стане тепліше.
Я щойно усвідомила, що все одно за день/місяць/після сесії будуть вилазити нові і нові незручності, як гриби. Заболить зуб, температура впаде, порвуться улюблені кеди, авокадо буде нестиглим, у потязі буде надто жарко, а друг перенесе зустріч. І від цього циклу не втечеш. Я у 22 все ще не навчилась жити, спокійно приймаючи дрібні негаразди життя.

Часу небагато, завтра рано вставати... Хочу зафіксувати кілька головних думок, не в щоденнику. Я багато років маю звичку гуляти по годині в день, з навушниками, гарною музичкою. Але чи то брак нової музики, чи то неймовірна радість від теплого повітря і бажання тиші в голові - сьогодні на половині прогулянки я зняла навушники. Мені було в кайф просто ходити, бачити пастельне небо, рвані весняні хмари, з яких скоро піде теплий дощ. Слухати зовнішній бік світу, а не мої думки упереміш із музикою.
Ще в мене сьогодні стався напад ностальгії за домом. В якийсь момент стрельнула думка, що краще було б залишитись і вчитись у Чернівцях. Я цю думку швиденько перехопила і засублімувала, переглянувши "Тіні незабутих предків". Якщо знаєте достойніший фільм з Чернівцями - підкажіть дитині. Поки я задовольнилась тим, що воно гарно і жваво знято, а на грішки сюжетної лінії я чемно закрила очі :D
Всім гарного тижня!