вівторок, 1 березня 2016 р.

люблю нестабільність

Вже кілька тижнів збираюся написати текст про Миргородщину, яка завоювала моє серце, проте я ще не дійшла до кондиції. У голові багато думок, які я формулюю і розпорошую по записниках, інстаграмі, а більшість з них просто гублю.
Весна щойно почалась, і за звичкою хочеться почати її з чогось хорошого. Проте ми так звикли починати, що нічого іншого й не робимо - все починаємо, проте нам впадло закінчити. Починаєш семестр гарно, закінчуєш з бессонням. Обіцяєш менше цукру вживати, але тебе завалять шоколадками. У понеділок починаєш бігати, у середу вже нема часу. 
Мені самій бракує послідовності. Відновила блог і більше тижня не було часу сісти щось пописати, знайти фотографії. Нові заняття, знайомства, вихідні вдома на Снятинщині. Я ще ніколи не їхала додому з одним лише рюкзачком. Навіть лептоп не брала - проводила максимум часу із родиною, кішкою, книжкою і домом. Дивилась на прекрасні хмари, оглядала сад, бігала з похресниками наввипередки. Щоправда, смартфон мало чим уступає комп’ютеру.
Цей допис фрагментарний і непослідовний, як і останні два тижні мого життя. Як інтонування коломийок повторює рельєф Карпат, так і ці абзаци передають вибрики моїх днів. Це і відчай, радість, надія, образа, намагання віднайти гармонію, нелегка праця над собою, ентузіазм. У втомленій голові годі шукати ладу. Більшість моєї емоційної енергії йде на перекроювання психології, на цю важку роботу яку я сама із собою проробляю. Сам собі психотерапевт.                    
                                               
Хто мене добре знає, той вже бачив це фото-баян, але я часто думаю про Данію і всі ті морські узбережжя, що я оббігала, наскільки вони дорогі моєму серцю. Важко привчити думати себе про хороше, коли мій мозок меланхоліка постійно підкидає негарні сценарії. Але цей процес цікавий. Коли дуже хочеться скиглити, пробую думати про унікальні можливості, що життя дає. Чи про людей, сильніших духом. Про те, що в житті ми отримуємо не те, що заслужили, а те, чого самі добились. І тоді нема іншого логічного варіанту, як з темних закапелків витягувати затуркані крихти віри в себе. До цього додаємо цікавість і бажання жити цікаво - і так народжуються дні, після яких засинаєш втомлена, але вдячна за день, за людей навколо, за дощ у шибку, за теплий чай і м’яку постіль, яка зігріє і розслабить.
На добраніч :)

Немає коментарів:

Дописати коментар