понеділок, 28 березня 2016 р.

Кінець зимової сплячки

Весна нарешті прилетіла і в Україну, тож період сплячки і низької енергійності завершується. Учора стояла на балконі вранці в одній піжамі і не змерзла, тому після легкого сніданку взула кросівки і до пізнього вечора ходила, багато ходила. Рекомендується проходити в день 10 000 кроків, а мій смартфон нарахував 30 000 за два дні :)



Після деяких змін в моєму житті, про що напишу коли все устаканиться, моє сприйняття світу дещо змінилося. Відпала необхідність постійно думати про речі, які останні півроку сприймала як зайві. Мозок розвантажився і я стала різко помічати нове, бачити місто зовсім по-інакшому. Якась нова перспектива. Замість неграмотних пістрявих вивісок і дротів на перший план вийшла стара архітектура міста, деталі колон і фронтонів. Коли я гуляла Львовом, намагалась відчути, що кажуть стіни і камені. Виходило це чомусь погано, як і завжди, коли стараєшся щось форсувати. А насправді все виходить як із саторі в Керуака. В найменш урочистий момент до тебе приходить оте, чудове, і від здивування зупиняєшся, сідаєш на голу землю і чудуєшся новому сприйняттю Києва та Чернівців, і що вони не такі вже й задрипані. А як докласти трохи зусиль і напрягти відповідальних осіб, можна самим взяти участь у формуванні ідеальнішого простору міста.
Перед заняттям з фінської я озброїлась камерою, яку давно не витягувала, приготувала чай з липи, яку зібрав дідусь, взула кеди. Вже при перших ста кроках містом відчула, як знову з’являється давно забутий ентузіазм і прагнення. Тепер, коли я сама розчистила свій життєвий час, можна братися до всього того, без чого життя стало б феєричною руїною.

Може не зовсім правильно виносити на загал якість свої травми, та хочеться думати, що я не одна маю проблеми.
Коли вранці телефон будив мене піснею, з якою я асоціюю один із варіантів dream life, я чомусь прилипла головою до подушки, сховала очі від сонця і на повторі думала "навіщо вставати, якщо моє життя не таке ідеальне як я хочу". Через півгодини цього насилля над моїм его я піднялась із ліжка, вимкнула жорстокий смартфон і досі намагаюсь щось зробити із тими неприємними думками. Схоже на те, що вони оголили якийсь важливий аспект мого життя, і я вже другий день намагаюсь продумати свій день так, щоб мені хотілось вставати з ліжка (а не валятись в забутті) і йти робити бажані справи. Все у житті є результатом чогось, і вони залежать від дій, які робляться сьогодні і зараз. Успішний пост, ненаписані слова, фруктовий салат і невивчений фінський відмінок/час теж є результатом.

Тепло, хмарки і сонце все ж перемогли в моїй душі, але краще не заперечувати темні моменти, а проаналізувати їх. Зараз я знову весела дитина, що пише в блозі, умліває від цін на об’єктиви до Нікона, шукає прості чорні Keds, п’є каву з корицею і думає як не спустити тиждень безцільно. Перший-ліпший варіант виходу з цих життєвих ямок є робити добро для навколишнього світу. Один мій друг постановив собі щомісяця робити дуже хорошу справу. За кілька днів я аж присіла від подиву, що давно закинула цей принцип. Можливо, тому в моїй голові так багато монстрів зараз, тому я знайшла собі невеличку нішу для корисної і безкорисливої діяльності і потроху в ній працюю. Як отримаю пристойні результати, обов’язково відгукнуся про цей метод терапії. Не тільки брати, але й віддавати щось світові.

вівторок, 8 березня 2016 р.

позащоденникове

Вам знайоме таке відчуття, коли думаєш, що ось треба пережити даний момент, ще тиждень, місяць, і тоді настане час свободи, гарного настрою, здоров’я, побачень з друзями, теплих безтурботних вечорів? Закінчаться семінари, перестане боліти щось там, будуть гроші і повітря стане тепліше.
Я щойно усвідомила, що все одно за день/місяць/після сесії будуть вилазити нові і нові незручності, як гриби. Заболить зуб, температура впаде, порвуться улюблені кеди, авокадо буде нестиглим, у потязі буде надто жарко, а друг перенесе зустріч. І від цього циклу не втечеш. Я у 22 все ще не навчилась жити, спокійно приймаючи дрібні негаразди життя.

Часу небагато, завтра рано вставати... Хочу зафіксувати кілька головних думок, не в щоденнику. Я багато років маю звичку гуляти по годині в день, з навушниками, гарною музичкою. Але чи то брак нової музики, чи то неймовірна радість від теплого повітря і бажання тиші в голові - сьогодні на половині прогулянки я зняла навушники. Мені було в кайф просто ходити, бачити пастельне небо, рвані весняні хмари, з яких скоро піде теплий дощ. Слухати зовнішній бік світу, а не мої думки упереміш із музикою.
Ще в мене сьогодні стався напад ностальгії за домом. В якийсь момент стрельнула думка, що краще було б залишитись і вчитись у Чернівцях. Я цю думку швиденько перехопила і засублімувала, переглянувши "Тіні незабутих предків". Якщо знаєте достойніший фільм з Чернівцями - підкажіть дитині. Поки я задовольнилась тим, що воно гарно і жваво знято, а на грішки сюжетної лінії я чемно закрила очі :D
Всім гарного тижня!

вівторок, 1 березня 2016 р.

люблю нестабільність

Вже кілька тижнів збираюся написати текст про Миргородщину, яка завоювала моє серце, проте я ще не дійшла до кондиції. У голові багато думок, які я формулюю і розпорошую по записниках, інстаграмі, а більшість з них просто гублю.
Весна щойно почалась, і за звичкою хочеться почати її з чогось хорошого. Проте ми так звикли починати, що нічого іншого й не робимо - все починаємо, проте нам впадло закінчити. Починаєш семестр гарно, закінчуєш з бессонням. Обіцяєш менше цукру вживати, але тебе завалять шоколадками. У понеділок починаєш бігати, у середу вже нема часу. 
Мені самій бракує послідовності. Відновила блог і більше тижня не було часу сісти щось пописати, знайти фотографії. Нові заняття, знайомства, вихідні вдома на Снятинщині. Я ще ніколи не їхала додому з одним лише рюкзачком. Навіть лептоп не брала - проводила максимум часу із родиною, кішкою, книжкою і домом. Дивилась на прекрасні хмари, оглядала сад, бігала з похресниками наввипередки. Щоправда, смартфон мало чим уступає комп’ютеру.
Цей допис фрагментарний і непослідовний, як і останні два тижні мого життя. Як інтонування коломийок повторює рельєф Карпат, так і ці абзаци передають вибрики моїх днів. Це і відчай, радість, надія, образа, намагання віднайти гармонію, нелегка праця над собою, ентузіазм. У втомленій голові годі шукати ладу. Більшість моєї емоційної енергії йде на перекроювання психології, на цю важку роботу яку я сама із собою проробляю. Сам собі психотерапевт.                    
                                               
Хто мене добре знає, той вже бачив це фото-баян, але я часто думаю про Данію і всі ті морські узбережжя, що я оббігала, наскільки вони дорогі моєму серцю. Важко привчити думати себе про хороше, коли мій мозок меланхоліка постійно підкидає негарні сценарії. Але цей процес цікавий. Коли дуже хочеться скиглити, пробую думати про унікальні можливості, що життя дає. Чи про людей, сильніших духом. Про те, що в житті ми отримуємо не те, що заслужили, а те, чого самі добились. І тоді нема іншого логічного варіанту, як з темних закапелків витягувати затуркані крихти віри в себе. До цього додаємо цікавість і бажання жити цікаво - і так народжуються дні, після яких засинаєш втомлена, але вдячна за день, за людей навколо, за дощ у шибку, за теплий чай і м’яку постіль, яка зігріє і розслабить.
На добраніч :)